Зупинити Гітлера XXI століття!

Двадцять років тому світ зустрічав нове тисячоліття. Стихли всі війни по всій Землі, і лише одна точка ледь помітно палала – російські бомби перетворювали на купи піску житлові будинки столиці Чечні, міста Грозний, разом із мешканцями. Світ Великої політики не помітив цю точку, не покарав убивцю цілого народу, який налічував заледве один мільйон. Росію не виключили з Великої Вісімки, не задушили санкціями – висловили лише глибоку стурбованість. Путінові потискали криваві руки. До Росії рікою текли нафтодолари. Однак у 2004 Литва, Латвія та Естонія були прийняті до НАТО.

Проте, скільки вовка не годуй, він усе у ліс дивиться! 2007 року на Мюнхенському міжнародному безпековому форумі Путін здивував увесь світ, назвавши розпад (відносно мирний) СРСР «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ ст.». Це було фактично оголошення Заходові нової холодної війни та безглуздого намагання «виправити» цю «катастрофу» за будь-яку ціну.

Випробовувати свої намагання Путін (так, тоді президентом був Медвєдєв, проте Путін залишався верховним правителем) почав у 2008 році. 8 серпня Росія вдерлася до Грузії, звинувативши її президента Міхеїла Саакашвілі у «геноциді північних осетинців». Справжньою ж метою вторгнення було змусити Саакашвілі припинити рух країни «на Захід» і повернути її назад до російської зони впливу, скориставшись тим, що НАТО відмовило Грузії та Україні у наданні Плану підготовки до членства.

Російські бомби зруйнували житлові будинки у містах Горі, Поті і Тбілісі – далеко за межами регіону, який Росія назвала Південною Осетією (грузинський район Цхінвалі); Росія на додачу «прихопила» ще й Абхазію. Підбурювані Росією південно-осетинські напіввійськові формування провели етнічні чистки у грузинських селах навколо регіону. Російські війська наступали і були у 40 км від Тбілісі.

І тут глави шести держав здійснили героїчний вчинок. Президент США Джордж Буш направив у Чорне море есмінець. А президенти України Віктор Ющенко, Польщі Лех Качиньскі, Литви Валдас Адамкус, Естонії Тоомас Хендрик Ілвес та прем’єр Латвії Іварс Годманіс приїхали до Тбілісі і взяли участь у мітингу мешканців столиці. Можливо, через їхню участь російські війська не наважилися просуватися далі та бомбити грузинську столицю. За посередництва президента Франції Ніколя Саркозі (Франція тоді головувала у ЄС) було заключено перемир’я.

Проте, після цієї короткої, але руйнівної війни, яка залишила понад 300 загиблих і 192 000 осіб, переважно грузин, безпритульними біженцями, знову Росія не отримала жодного покарання за воєнні злочини.

«За словами науковця Мартіна Малека, західні країни не вважали за потрібне загострювати напруженість у відносинах з Росією через “крихітну і нікчемну” Грузію. У Caucasian Review of International Affairs він писав, що західні політики не хотіли відчужувати Росію, оскільки її підтримка була необхідна для вирішення "міжнародних проблем". У доповіді Комітету із закордонних справ Європейського парламенту за травень 2015 року зазначено, що “реакція ЄС на агресію Росії щодо Грузії та порушення її територіальної цілісності у 2008 році, можливо, спонукала Росію діяти подібним чином в Україні”», - зазначає Wikipedia.

Президент США Барак Обама почав у 2009 році так зване «перезавантаження» з Росією. Воно завершилося у 2012 році фактичним вигнанням посла США в РФ Майкла МакФола та коротким підйомом і брутальним розгромом масового руху протесту проти сфальсифікованих виборів, які «подарували» Путіну 3-й термін. Від цієї віхи, 2012, починається поступове скидання Путіним всіх масок. Вигулькнув оскал безжального диктатора. На Росію почала спускатися темрява репресій.

Український «Майдан»-2014 став наступною віхою, бо Путін жахливо боїться мирних масових протестів. Скориставшись з сум’яття, яке настало в Україні після вигнання Януковича, Путін стрімко захопив Крим. Сподіваючись, що цим він задовольниться, та не маючи на той момент боєздатної армії, українці не вчинили опору. Путін сприйняв це як слабкість – і розпалив «повстання» у Донецькій та Луганській областях, що стрімко переросло у збройний конфлікт.

Жодна держава не визнала аннексію Криму. Росію нарешті виключили з Великої Вісімки, яка стала Сімкою. Наклали деякі економічні санкції. І на цьому зупинилися. Серйозної шкоди Росія знову не зазнала.

У 2020-му Путін провів так званий «референдум з поправок до Конституції», які надали йому ще бодай вісім років при владі. Вже не дбали навіть про видимість якоїсь об’єктивності – фальсифікували референдум масово, відкрито, нагло. І знову Захід проковтнув.

Вже зовсім збожеволівши від такої безкарності, у 2021 році Путін почав стягувати війська до кордонів України, висунувши Заходу (точніше, президентові США Джозефу Байдену) цілковито абсурдні вимоги: надати «залізобетонні юридичні гарантії», що колишні союзні республіки ніколи не будуть прийняті до НАТО; роззброїти Україну; та відсунути «стратегічні озброєння НАТО» до кордонів 1997 р. (тобто, фактично виключити з Альянсу 16 країн, які приєдналися після цього року). Зрозуміло, на ці вимоги Путін отримав відмову.

Байден та інші глави держав попереджували Путіна: вторгнення до України потягне за собою «пекельні санкції». Попереджували й про те, що війна з Україною не буде легкою прогулянкою. Надавали Україні протитанкову та іншу суто оборонну зброю.

Проте, повіривши у слабкість України, Заходу та шантажуючи ядерною зброєю, диктатор не схотів зупинитися. Обрушивши мало не всю міць своїх збройних сил на мирну сусідню державу, яка нікому не загрожувала, Путін зі всієї своєї люті руйнує 40-мільйонну Україну, винищуючи її мирних мешканців тими ж методами, що й Чечню. Зазнаючи нищівних втрат від відчайдушного, одностайного та дуже вмілого спротиву Збройних Сил України та усього її народу, Путін віддає злочинні накази обстрілювати «Градами» та бомбардувати касетними і глибинними бомбами українські міста. Причому найбільших руйнувань зазнають саме ті міста, які ще залишалися «російськомовними»: Харків, Маріуполь, Енергодар... Російські загарбники захопили Чорнобильську та Запорізьку АЕС...

Через три тижні запеклих боїв і пекельних руйнувань, масового вбивства мирного населення жодне місто не здалося і не впало. Спротив триває. Україну підтримує фактично весь світ.

Однак є деякі межі. Божевільний диктатор просто-таки рветься до вчинення ядерної катастрофи – чи то «натиснувши червону кнопку», чи то влаштувавши аварію на захопленій АЕС. Чорнобильська АЕС була обезточена і чотири дні стояла без струму, що загрожувало неминучим перегрівом реактора. Лише героїчні вчинки українських атомників повернули станцію до життя. На Запорізькій АЕС російські загарбники 7 березня вчинили пожежу й лише після 3 годин горіння «милостиво» допустили українських пожежників її загасити.

Природно, що світ боїться путінського ядерного шантажу, який фактично є ядерним тероризмом. Лише з цієї причини країни НАТО не вступають у пряме зіткнення з Росією. Проте, попри героїчний опір і всю величезну допомогу, всебічну підтримку з усього світу, Україна опинилася перед загрозою масового винищення населення. Вона є беззахисна перед нищівними бомбардуваннями та обстрілами. З країни вже виїхали майже 2 мільйони людей...

Ця ситуація потребує стрімких і рішучих дій. Якщо не закриття неба, то принаймні озброєння української армії винищувачами та системами протиракетної оборони. Така допомога є життєво необхідною для досягнення перемоги над новітнім Гітлером. А перемога є життєво необхідною для виживання всієї Західної цивілізації. Бо якщо переможе Путін, то він не зупиниться на якомусь розумному компромісі, а зажадає повного підкорення України за будь-яку ціну, тримаючи весь світ під прицілом ядерного тероризму.

Надія Банчик